Просто слухай: уривок із книги «Чудове чудовисько»


П'ятниця, 02 квітня 2021 12:06 | Суспільство

Просто слухай: уривок із книги «Чудове чудовисько»
До Міжнародного дня дитячої книги пропонуємо послухати уривок із захоплюючої повісті Сашка Дерманського «Чудове чудовисько».

Ця книга про незвичайне знайомство дівчинки Соні з чудовиськом Чу. За кілька місяців Чу мусить заробити сім подяк від людей, бо інакше його закинуть у Країну жаховиськ. Безліч пригод і небезпек спіткає героїв, але справжня дружба творить справжні дива...

Читає Любов Базів.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

 

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Чемпіон з баранців

Соня ліпила баранця. Еге ж, пластилінового баранця — синього з фіолетовими ріжками. Тонка робота. Той, хто хоч раз ліпив баранця, знає: щоб створити гарну фігурку, замало пластиліну й хисту — тут ще й настрій відповідний потрібен, натхнення, так би мовити.

А яке там натхнення, коли тебе несправедливо ув'язнено у власній кімнаті й суворо заборонено виходити гуляти на вулицю, ще й дивитися телевізор. А засніжений двір так манить!

— Нормальні діти зараз баб снігових ліплять, а я… — Соня засмучено глянула на свого неоковирного баранця. — Це ж і німому ясно, що то Сашко П'явочка намастив повидлом учительські окуляри, а не я. Чому ж я повинна дурно страждати? Зажурена дівчинка підійшла до вікна й відхилила штору.

У дворі ніхто з дітей уже не грався: там починалася справжня завірюха. Страшний вітер гудів у свою холодну трембіту, нагрібав повні жмені снігу й зопалу жбурляв бозна-куди…

Раз по раз повз вікно пролітали снігові вихори. В одному з них була обгортка від цукерки. «Іриска», — сумно зауважила Соня й відчула, як рот наповнюється слиною.

В іншому вихорі крутилася чиясь рукавичка, в третьому…

— Нічого цікавого, — скептично зітхнула дівчинка, і раптом побачила, що в третьому вихорі повз її вікно пролетіло й тут-таки зникло… чудовисько!

Соня очам своїм не повірила.

Дівчинка навчалася в третьому класі й уже давно не вірила у всіляких казкових істот. Але ж зараз вона сама бачила, як за вікном пролетіло велике волохате рожеве чудовисько.

— Бабусю! Бабусю! — Соня кинулася до дверей. — Там чудовисько!

— Не вигадуй казок! — озвалася з вітальні бабуся. — Можеш навіть не хитрувати, все одно я не дозволю вийти на вулицю. Бач, що вигадала — чудовисько! Сміхота!

«Справді, як мені не соромно, — подумала дівчинка, — я ж знаю, що чудовиськ не буває. Мабуть, мені просто здалося». Соня сіла на м'який килим і знову взялася до свого пластилінового баранця.

— Е, нікудишній баранець, — раптом почувся чийсь грубенький голос.

— Я знаю, — промовила Соня й спохопилася: в кімнаті, окрім неї, нікого ж немає! Чий це тоді басок?

«Оце-то досиділась зачинена, — про себе міркувала дівчинка, — то мені чудовиська за вікном ввижаються, то якісь голоси вчуваються…»

— Кепськувато розім'яла пластилін, — знову промовив той самий загадковий голос.

— Хто тут? — перелякано запитала Соня.

— Це я.

— Я — ц-це хи-хто?

— Я — це я, чудовисько, — почулося у відповідь.

— С-справжнє чу… чудовисько? — загикуючись запитала дівчинка.

— Можеш подивитися, — відповів голос. — А де ти?

— Та ось же, за вікном.

Соня підійшла до вікна — люди добрі! Там справді стояло чудовисько. Воно було наче маленький стіжок сіна — не набагато вище за Соню, але з доволі великою головою, волохате, та ще й засніжене. Щоправда, сіно не буває такого яскраво-рожевого кольору та ще й (Соня лише тепер це розгледіла) в синю цяточку.

— Можна в гості? — спитало чудовисько.

— А т-ти не ку-кусаєшся? — спитала ошелешена Соня.

— У…у, — відповів несподіваний гість.

— Ну, то залазь, — Соня розчинила вікно й тут-таки для хоробрості вигадала: — Тільки дивись мені, бо я чемпіонка класу з бойового гопака.

— Е, а я чемпіон лісу з пластилінових баранців, — й бровою не повівши, вигадало чудовисько, спритно залазячи на підвіконня.

— А звідки ти тут узялося? — запитала Соня.

— Е, катався на вихорі, а потім дай, думаю, зайду. Знаєш, мені в лісі так самотньо.

— Ух ти! На вихорі! А я на санчатах люблю. З гірки. Або на лижах.

— Е, на вихорі краще, — запевнило дівчинку чудовисько.

— Я на вихорі не вмію, — чесно зізналася Соня.

— Е, навчу, якщо не забоїшся.

— Це я забоюся! — Вже зовсім осміліла Соня. — Ану, пішли, зараз я тобі покажу, як я забоюся. Ми з Сашком…

Соня штовхнула двері.

— Ой! Тільки мені на вулицю сьогодні не можна виходити. Бабуся заборонила. Вона в мене добра, але сувора.

— А батьки як?

— Я з бабусею живу, — пояснила Соня. — Мій татко працює дипломатом у одній африканській країні, я весь час забуваю, як вона зветься. І мама там з ним. А мене не взяли. Бо там, кажуть, кома¬рі отакенні, дуже небезпечні. Й у школах нашої мови не розуміють. А мені ж треба вчитися… Я вже так скучила за своїми. Але татко з мамцею за декілька місяців повернуться. І привезуть мені справжнього балакучого папугу. Уявляєш?! Ото клас буде! Вчитиме за мене вірші напам'ять, я на уроці тільки рота розкриватиму, а папуга з-під парти буде вірша шпарити! «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями сопуть…» Сильно придумано, правда? Ніхто не здогадається!

— Виходить, ти декілька місяців сидітимеш зачинена? — скривилося чудовисько.

— Та ні, тільки сьогодні. Та й то — з перервою на обід.

— Е, тоді це не страшно. Можемо баранців поліпити. Я вже казав тобі, що я чемпіон з баранців?

— Угу, — кивнула Соня. — А тебе як звуть?

— Та ж Чудовисько.

— А мене — Соня. Ти хлопчик, правда?

— Я — чудовисько, — шморгнуло носом Чудовисько.

— Я мала на увазі: ти він, а не вона?

— Та, мабуть, він, — стенув плечима несподіваний гість і взявся розминати пластилін.

Чудовисько справді був мастаком баранців ліпити. Вони в нього виходили дуже акуратні й симпатичні. Коли баранців уже було з пів-отари, Чудовисько підхопився.

— Буду йти, — пробасував він, — уже вечір.

— Приходь ще, — сказала Соня, відчиняючи вікно. — 3 тобою цікаво, Чудовисько в горошок.

— В горошок, в горошок. Я в бабу вдався, — кивнув Чудовисько. — Бувай!

— Бувай! — Соня зачинила за дивним гостем вікно і помахала йому вслід.

Чудовисько розтав у темряві. Тієї ночі Соня Довго не могла заснути: це ж треба — справжнісіньке чудовисько, та ще й чемпіон з баранців!..

Новорічний костюм

Чудовисько та Соня потоваришували. Майже щодня Чудовисько заходив у гості до Соні. Тобто залазив. У вікно. Вони гралися в різні ігри або ж ліпили баранців.

Через любов свого незвичайного друга до баранців з пластиліну Соня прозвала його Пластиліновим Чудовиськом. Проте для зручності називала скорочено — Чу. Чудовисько не заперечував.

Того вечора Соня була дуже заклопотана. Післязавтра в їхній школі відбудеться Новорічне свято. Буде яскрава ялинка, дарунки і, звичайно ж, маскарад. Тому Соня уже декілька днів старанно готувалася до свята, а ввечері, вкотре одягнувши свій новий новорічний костюм Червоної Шапочки, крутилася перед дзеркалом.

Раптом почулося уже звичне шкряботіння по склу. Вона підбігла до вікна й відхилила фіранку. По той бік шибки стояв Чудовисько, з голови до ніг присипаний снігом.

— Заходь мерщій, — відчинила вікно Соня.

— Привіт! — Чудовисько видерся на підвіконня і, зіжмакавши в лапі край штори, почав струшувати з себе сніг. Потім він зліз на підлогу, й Соня зачинила вікно.

— О! Що це ти прибралась якось дивно? Це в тебе нова піжама? — запитав Чудовисько, обмацуючи святковий фартушок.

— Це костюм Червоної Шапочки на маскарад, — пояснила дівчинка. — Правда, чудовий?!

— А хто така Червона Шкапочка? Ти в неї це поцупила? — остовпів Чудовисько. — Вона замерзне без одягу.

— Та ні, Чу! Червона Шапочка — це я.

— Ти? — Чудовисько збився з пантелику. — Ішов до Соні, а втрапив до якоїсь Шкапочки. Ну й дива! Отже, ти не Соня. — Та ні!.. Тобто так, я Соня. Але ж кажу: післязавтра в школі буде маскарад. І я там буду — начебто, не насправді — Червоною Шапочкою. Розумієш?

— Е, що тут незрозумілого. Ти хочеш усіх пошити в дурні, як оце зараз мене. Але навіщо?

— Нічого ти не зрозумів, — розсердилася Соня. — Я нікого не збираюся дурити. Пояснюю: це буде ма-ска-рад!

— Машкарад… Угу. Так би й сказала. А що воно таке?

— Ото дивак! То ти ніколи не був на маскараді?

— У…у, — закрутив головою Чу.

— І ніколи не святкував Нового року? — здивувалася дівчинка.

— Е, ніколи.

— Неймовірно! Хіба таке може бути?

— Не знаю, — знітився Чудовисько. — Зі мною все може бути.

— Ти обов'язково мусиш піти зі мною на маскарад, — вирішила дівчинка. — Тільки треба якийсь незвичайний костюм.

— Я й звичайного не маю. Навіщо мені костюм — чудовиська костюмів не носять. — Чекай, — сказала Соня.

Вона відчинила шафу й залізла досередини.

— Так… так, — почулося з шафи, — це не те… це… занадто старомодне… ось!

Чудовисько несміливо зазирнув до Соні, яка саме виборсувалася з-під розкиданих речей з довгим шматком тюлю в руках.

— Дивися! — сяяла вона. — Зараз обмотаємо тебе — і будеш Сніжинкою!

— Не хочу бути Сніжинкою, — заприндився Чудовисько. — Вона холодна.

— Ну добре, — знизала плечима Соня і вдруге полізла до шафи.

Чудовисько знову з цікавістю встромив пелехату голову між відчинені дверцята.

— Це те, що нам потрібно, — за хвилю вдоволено промовила Соня, витягуючи з шафи великий татів бриль. — Будеш Мушкетером.

— А що роблять мушкотери — труть мушок?

— Вони б'ються на шпагах, стріляють з мушкетів, їздять на конях, потім з них падають!.. Круті хлопці, одне слово, — захоплено пояснила дівчинка. — Одягай!

— Я не хочу падати з коней, — знову скривився Чудовисько. — А чи не можна навпаки — щоб коні з мене падали?

— Не можна, — зітхнула Соня й знову полізла в шафу.

Цього разу вона видобула з-поміж одягу старий бабусин чепчик.

— Будеш бабусею Червоної Шапочки, — сказала дівчинка й одягла чепчик на кудлату голову друга, зав'язавши довгі шнурки під підборіддя.

— А що роблять бабусі Червоних Шкапочок? — запитав Чудовисько.

— Бабусі… Вони співають дітям колискові, плетуть теплі речі на зиму, печуть смачні пиріжки…

— Досить! — зупинив Соню Чу. — Це мені підходить. Тільки можна уточнити одну дрібничку?

— Що саме?

— Бабусі тільки печуть пиріжки, чи їм дозволяється їх їсти?

— Звісно, що дозволяється.

— Домовились, буду бабусею. А мені пасує цей костюм? — Чудовисько підійшов до дзеркала. — Ще й як!

— А не замалий він для мене?

— Що ти, Чу, це твій розмір, — заспокоїла Чудовисько дівчинка.

— Ну, бувай! Я ще завтра зайду, — кинув Чудовисько, обома лапами обхопив чепчик і, не опускаючи їх, зник за вікном.

«Це ж треба, — чалапаючи по снігу, вголос роздумував Чу, — тепер у мене є такий прекрасний костюм. От якби побачили інші чудовиська — попадали б від заздрощів…»

Велике Жахливе Збіговисько

Та на другий день Чу чомусь не прийшов. Обіцяв нагодитися після обіду, і ні слуху, ні духу.

Дівчинка вже поробила всі домашні завдання, склала на завтра шкільний рюкзак, підготувала свій новорічний костюм, прибрала в кімнаті, подивилася мультик, а Чу не було й не було. Соня сіла читати книжку, та їй не читалося, взялася щось ліпити з пластиліну, однак нічого путнього не виходило. Вона відчула, що починає непокоїтися.

«Невже з Чу щось трапилося?» — думала Соня, все дослухаючись, чи не шкребеться той до неї у вікно. Та надворі тільки стиха скавулів зимовий вітер.

— Ну, раз коза не йде до сіна, то сіно мусить піти до кози, — сказала сама собі дівчинка й хутко почала збиратися до лісу.

Звісно, вона не знала, де саме в лісі шукати Чу, проте вирішила: головне — дійти туди, а там можна голосно погукати — раптом він і почує.

Вдягнувшись якомога тепліше, Соня сказала бабусі, що вийде трохи пограється, і гайнула з дому.

Коли дівчинка дісталася маршруткою до околиці міста, звідки вже було видно ліс, сонце червоним баскетбольним м'ячем гулькнуло в кудлатий кошик засніжених верховіть — на землю почали спадати сутінки.

Лячно було Соні входити в ліс, вона стояла перед темною стіною дерев і все не могла наважитися зробити перший крок у нетрі.

— Яка дурниця, — міркувала вголос вона, — самій іти проти ночі в ліс… це велике безглуздя. Але, з іншого боку, тупцятися тут на морозі й нікуди не йти — ще більше безглуздя. То, може, повернутися додому, доки не пізно? А як же Чу? Раптом він потрапив у якусь біду? А що, коли він цієї миті думає: от якби зараз тут з'явилася Соня й мене врятувала… То якого ж лиха я тут стовбичу?! — розсердилася сама на себе дівчинка й сторожко ввійшла в насуплені зарості.

* * *

«От якби зараз тут з'явилася Соня й урятувала мене, — думав тим часом Чу, перевіряючи міцність мотузки, сплетеної зі зміїних шкур, якою були цупко зв'язані його лапи. — Втім, що може вдіяти мала дівчинка проти півсотні кровожерливих чудовиськ? Ні, нехай краще вона тут не з'являється. Їй же буде краще».

Одначе вже було пізно так думати: Соня причаїлася на гілці дуба і сповненими жаху очима дивилася на галявину й бачила все, що на ній відбувалося.

 

 

 


Створення сайту в Києві

євангельські християни баптисти